"Ось джерело, облаштуй його, криницю зроби - і воно вдарить на повну силу.

Зроби витоку і купальню восьмигранну, щоб праворуч люди входили, а ліворуч виходили. Ми будемо прибувати сюди до купальні, як люди купатимуться."

Свята Трійця

П'ята неділя Великого посту - пам’ять преподобної Марії Єгипетської

П'ята неділя Великого посту - пам’ять преподобної Марії Єгипетської

Житіє преподобної матері нашої Марії Єгипетської, що його записав святійший Софроній, патріарх Єрусалимський

“Зберігати царську таємницю – добре, а відкривати і проповідувати діла Божі - славно” (Тов. 12, 7), - так сказав Архангел Рафаїл Товиту, коли звершилося чудесне зцілення його сліпоти. Справді, не зберігати царські таємниці страшно і згубно, а замовчувати преславні діла Божі – велика втрата для душі.

І я, - говорить святий Софроній, який написав житіє преподобної Марії Єгипетської, - боюся мовчанням утаїти Божественні діла і, згадуючи, що рабу, який закопав у землю даний від Бога талант, загрожує нещастя (Мф. 25, 18, 25), не можу не розповісти святу повість, що дійшла до мене. І нехай ніхто не подумає, - продовжує святий Софроній, - що я наважився писати неправду; коли у когось з’явиться сумнів у цій чудовій події, нехай знає: не подобає мені говорити неправду на святе. Якщо ж знайдуться такі люди, які, прочитавши це писання і будучи вражені славною подією, не повірять, то нехай буде до них милостивим Господь, тому що вони, розмірковуючи про неміч людської істоти, вважають неможливими ті чудесні діла, які звершуються зі святими людьми. Однак треба вже починати розповідь про славну подію, що відбулася в нашому роді.

В одному з Палестинських монастирів жив старець, який з ранньої юності мужньо трудився в чернечому подвигу, прикрашений побожним життям і розумним словом. Ім’я старця – Зосима. Зосима пройшов усі ступені посницьких подвигів і дотримувався всіх правил, заповіданих найвеличнішими ченцями. Виконуючи все це, він ніколи не переставав повчатися Божественними Словами: і лягаючи, і встаючи, і за роботою, і споживаючи їжу, він не замовкаючи постійно виконував одну справу – співав Божественні піснеспіви і шукав повчання в Божественних книгах. Ще в дитинстві його віддали в монастир, де він мужньо трудився в пості до 53 років. Але потім його стала хвилювати думка, що він досяг повної досконалості і більше не потребує ніяких повчань.

“Чи є, - думав він, - на землі чернець, який може мене наставити і показати приклад такого посту, якого я ще не пройшов? Чи знайдеться в пустелі людина, яка перевершила б мене?”

Коли старець так роздумував, явився ангел і сказав: “Зосимо! Ти старанно трудився, наскільки це в силах людини, і мужньо пройшов посницький подвиг. Однак немає людини, яка могла б сказати про себе, що вона досягла досконалості. Є подвиги, невідомі тобі і тяжчі за пройдені тобою. Щоб пізнати, скільки інших шляхів ведуть до спасіння, покинь країну свою, як найславніший із патріархів Авраам (Бут. 12, 1), і йди в монастир, розташований біля річки Йордан”.

Виконуючи таку настанову, Зосима вийшов із монастиря, в якому трудився з дитинства, вирушив на Йордан і досяг того монастиря, куди спрямував його голос Божий.

Відчинивши монастирські ворота, Зосима побачив ченця-сторожа і розказав йому про себе. Той сповістив про нього ігумена, який наказав покликати прибулого старця до себе. Зосима прийшов до ігумена і зробив звичайний чернечий поклін і молитву.

- Звідки ти, брате, - запитав його ігумен, - і для чого прийшов до нас, убогих старців?

Зосима відповів:

- Звідки я прийшов, про це немає потреба говорити; прийшов же я, отче, шукаючи собі душевної користі, оскільки чув про вас багато великого і достохвального, яке може привести душу до Бога.

- Брате, - сказав йому на це ігумен, один Бог може зцілити немочі душевні; нехай наставить Він і тебе і нас путями Своїми на користь душі, а людина виправляти людину не може, якщо вона постійно не споглядає себе і, з Божою допомогою, невсипно не звершує подвигів. Але оскільки любов Христова спонукала тебе відвідати нас, убогих старців, то залишайся з нами, якщо для цього прийшов. Пастир Добрий, Який віддав душу Свою заради нашого спасіння, нехай пошле на всіх нас благодать Святого Духа.

Після таких слів Зосима поклонився ігумену, попросив його молитов і благословення та залишився в монастирі.

Тут він побачив старців, які сяяли добрими ділами і благочестям, з полум’яним серцем служили Господу безперестанним співом, всенічною молитвою і постійною працею. На вустах їхніх завжди були псалми, ніколи не чутно було пустого слова, вони не думали про надбання тимчасових благ і про житейські турботи. Одне у них було постійне прагнення – вбивати свою плоть. Головна і постійна їхня духовна їжа – Слово Боже, а тіло вони годували хлібом і водою, наскільки кожному дозволяла любов до Бога. Бачачи це, Зосима повчався і готувався до майбутнього подвигу.

Минуло багато часу, настали дні святого Великого посту, замкнені монастирські ворота відчинялися тільки в тому випадку, якщо когось посилали у справах монастиря. Пустинною була та місцевість; миряни не тільки не приходили, але навіть не знали про цей монастир.

Був у монастирі звичай, ради якого Бог привів туди Зосиму. У перший тиждень Великого посту за літургією всі причащалися Пречистого Тіла і Крові Господніх і споживали небагато пісної їжі; потім усі збиралися в церкві, і після щирої, коліноуклінної молитви старці прощалися один із одним; і кожен із поклоном просив у ігумена благословення на майбутній подвиг подорожніх. Після цього відчинялися монастирські ворота, і зі співом псалма “Господь – світло моє і спасіння моє: кого мені боятися? Господь – кріпкість життя мого: кого мені страшитися?” (Пс. 26, 1) ченці виходили в пустелю і переходили через річку Йордан. У монастирі залишалися тільки один або двоє старців, не для охорони майна – вкрасти там було нічого, - а щоб не залишити церкву без богослужіння. Кожен брав із собою їжу – скільки міг і хотів за своїми тілесними потребами: один трохи хліба, другий – смокви, інший – фініків або моченої у воді пшениці. Деякі нічого з собою не брали, окрім руб’я на своєму тілі, і годувалися, коли примушував їх до того голод, травами, що ростуть у пустелі.

Перейшовши через Йордан, всі розходилися в різні боки і не знали один про одного, як хто постить і трудиться. Якщо хто бачив, що інший іде до нього на зустріч, то йшов в інший бік і продовжував своє життя наодинці в постійній молитві, споживаючи в певний час дуже мало їжі. Так ченці проводили весь Великий піст і поверталися в монастир за тиждень до Воскресіння Христового, коли Церква з вайями урочисто святкує Вербне свято. Повернувшись в монастир, ніхто з братії не питав один в одного, як він провів час у пустелі і чим займався, маючи свідком саму тільки свою совість. Таким був монастирський статут Прийорданського монастиря.

Зосима, за звичаєм того монастиря, також перейшов через Йордан, узявши з собою ради немочі тілесної трохи їжі та той одяг, який носив постійно. Блукаючи пустелею, він звершував свій молитовний подвиг і по можливості утримувався від їжі. Спав він мало; де заставала його ніч, там він ненадовго засинав, сидячи на землі, а рано-вранці прокидався і продовжував свій подвиг. Йому все більше і більше хотілося пройти в глиб пустелі і там знайти одного з подвижників, який міг би його наставити.

Після двадцяти днів шляху він зупинився і, повернувшись на схід, став співати шостий час, виконуючи звичайні молитви (упродовж свого подвигу він, зупиняючись, співав кожний час і молився). Коли він так співав, то побачив з правого боку неначе тінь людського тіла. Злякавшись і думаючи, що це бісівська омана, він став хреститися. Коли страх минув і молитву було закінчено, він повернувся на південь і побачив голу людину, обпалену чорним сонцем, з білим, як вовна, волоссям, що спускалося тільки до шиї. Зосима побіг у той бік з великою радістю: в останні дні він не бачив не тільки людини, але й тварини. Коли ця людина здалека побачила, що Зосима наближається до неї, то поспішно побігла в глиб пустелі. Але Зосима неначе забув і свою старість, і втому від шляху та кинувся наздоганяти втікача. Той поспішно віддалявся, але Зосима біг швидше, і коли наздогнав його настільки, що можна їм було почути один одного, став взивати зі сльозами:

- Навіщо ти, рабе Бога істинного, ради Якого я поселився в пустелі, тікаєш від мене – грішного старця? Почекай мене, недостойного і немічного, заради надії на нагороду за твій подвиг! Зупинися, помолися за мене і ради Господа Бога, Який ніким не гребує, дай мені благословення.

Так слізно взивав Зосима. Тим часом вони досягли заглиблення, наче русла висохлої річки. Втікач попрямував в інший бік, а Зосима, не маючи сил бігти далі, посилив свої слізні благання і зупинився. Тоді той, хто біг від Зосими, нарешті зупинився і сказав:

- Авво Зосимо! Пробач мені ради Бога, що не можу явитися перед тобою: жінка я, як бачиш, гола, нічим не прикрита в своїй наготі. Але якщо ти хочеш надати мені, грішній, свою молитву і благословення, то кинь мені що-небудь зі свого одягу для прикриття, і тоді я звернуся до тебе за молитвою.

Страх і жах обійняв Зосиму, коли він почув своє ім’я з вуст тієї, яка ніколи його не бачила і про нього нічого не чула.

“Якби вона не була прозорливою, - подумав він, - то не назвала б мене на ім’я”.

Він швидко виконав її бажання, зняв з себе старий, розірваний одяг і, відвернувшись, кинув їй. Взявши одяг, вона підперезалася і, наскільки було можливо, прикрила свою наготу. Потім вона звернулася до Зосими з такими словами:

- Навіщо ти, авво Зосимо, побажав бачити мене, грішну жінку? Хочеш що-небудь почути або навчитися від мене і тому не полінувався на тяжкий шлях?

Але Зосима впав на землю і просив у неї благословення. Вона також схилилася на землю, і так обоє лежали, просячи одне в одного благословення; було чути тільки одне слово “благослови!”. Після довгого часу вона сказала старцю:

- Авво Зосимо! Ти повинен благословити і сотворити молитву, тому що ти одягнений саном ієрея і вже багато років стоїш у святому вівтарі, звершуючи Божественні таїнства.

Ці слова ввергли старця ще в більший страх. Обливаючись сльозами, він сказав їй, насилу переводячи подих від трепету:

- О духовна мати! Ти наблизилася до Бога, убивши тілесну неміч. Божий дар на тобі виявляється більше, ніж на інших: ти ніколи не бачила мене, але називаєш мене на ім’я і знаєш мій сан ієрея. Тому краще ти мене благослови ради Бога і виконай свою святу молитву.

Зворушена наполегливістю старця, вона поблагословила його такими словами:

- Благословенний Бог, Який хоче спасіння душам людським! Зосима відповів “амінь”, і обоє піднялися із землі. Тоді вона запитала старця:

- Людино Божа! Навіщо ти побажав відвідати мене голу, не прикрашену ніякими чеснотами? Благодать Святого Духа привела тебе, щоб, коли потрібно, повідомити мені про земне життя. Скажи ж мені, отче, як тепер живуть християни, цар і святі церкви?

- Вашими святими молитвами, - відповів Зосима, - Бог дарував Церкві міцний мир. Але схилися до благань недостойного старця і помолися Господеві за весь світ і за мене грішного, щоб моя подорож пустелею не пройшла безплідно.

- Скоріше тобі, авво Зосимо, - сказала вона, - як тому, який має священний сан, належить помолитися за мене і за всіх; бо тебе для цього і призначено. Але з обов’язку послуху я виконаю твоє прохання.

З цими словами вона повернулася на схід; підвівши очі догори і піднявши руки, почала молитися, але так тихо, що Зосима не чув і не розумів слів молитви. В тремтінні, мовчки стояв він, схилившись.

“Закликаю Бога в свідки, - розповідав він, - що через деякий час я підвів очі і побачив її піднятою на лікоть від землі; так вона стояла в повітрі і молилася”. Від такого видива, Зосима затремтів від страху, із сльозами впав на землю і лише промовляв:

- Господи, помилуй!

Але тут його схвилювала думка, чи не дух це і чи не привид, який нібито молиться Богові. Однак свята, підвівши старця із землі, сказала:

- Чому, Зосимо, тебе хвилює думка про привид, чому думаєш, що я дух, який звершує молитву? Благаю тебе, блаженний отче, повір, що я жінка грішниця, очищена тільки святим хрещенням; ні, я не дух, а земля, прах і попіл, я плоть, що і не думає бути духом.

З цими словами вона осінила хресним знаменням своє чоло, очі, вуста, груди і вела далі:

- Нехай позбавить нас Бог від лукавого і від тенет його, тому що велика боротьба його проти нас.

Почувши такі слова, старець припав до її ніг і зі сльозами вигукнув:

- Ім’ям Царя нашого Ісуса Христа, Бога істинного, народженого від Діви, заради Якого ти, гола, так убила свою плоть, заклинаю тебе, не приховуй від мене, а все розкажи про твоє життя, і я прославлю велич Божу. Ради Бога, скажи все не для похвали, а щоб навчити мене грішного і недостойного. Я вірю в Бога мого, для Якого ти живеш; я попрямував у цю пустелю саме для того, щоб Бог прославив твої діла: путям Божим ми неспроможні протистояти. Якби Богу не було вгодно, щоб ти і твої подвиги стали відомими, Він не відкрив би тебе мені і мене не укріпив би в таку далеку путь пустелею.

Довго переконував Зосима її й іншими словами, а вона, підвівши його, сказала:

- Прости мене, святий отче, я соромлюся розповісти про ганебне життя моє. Але ти бачив моє голе тіло, так я оголю і душу мою, і ти дізнаєшся, скільки в ній сорому і ганьби. Я відкриюся тобі, не хвалячись: про що хвалитися мені, сосуду диявольському! Але якщо почну розповідь про своє життя, ти втечеш від мене, як від змії; твій слух не витримає повісті про моє розпусне життя. Однак я розповім, нічого не замовчуючи; тільки прошу тебе, коли дізнаєшся про моє життя, не забувай молитися за мене, щоб мені одержати яку-небудь милість у День Судний.

Старець із нестримними сльозами просив її розповісти про своє життя, і вона почала розповідати:

“Я, святий отче, народилася в Єгипті, але маючи дванадцять років від народження, коли були ще живі мої батьки, я відкинула їх любов і вирушила в Олександрію. Як я втратила свою дівочу чистоту і стала нестримно, ненаситно вдаватися до любодіяння, - про це без сорому я не можу не те що подумати, не те що докладно розповідати; скажу тільки коротко, щоб ти дізнався про нестримну похіть мою. Сімнадцять років, і навіть більше, я творила розпусту зі всіма, не ради подарунка або платні, бо нічого ні від кого я не хотіла брати, але я так розсудила, що задарма більше приходитимуть до мене і задовольнятимуть мою похіть. Не думай, що я була багата і тому не брала, - ні, я жила в убогості, часто голодна прала лахміття, але завжди була одержима бажанням ще більше загрузнути в болоті розпусти: я бачила життя в постійному безчесті. Одного разу, під час жнив, я побачила, що багато чоловіків – і єгиптян, і лівійців – ідуть до моря. Я запитала одного зустрічного: куди поспішають ці люди? Той відповів, що вони йдуть до Єрусалима на свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста, яке невдовзі має відбутися. На моє запитання, чи візьмуть вони і мене з собою, він сказав, що коли у мене є гроші та їжа, то ніхто не перешкоджатиме. Я сказала йому: “Ні, брате, у мене немає ні грошей, ні їжі, але все-таки я піду і сяду з ними в один корабель, а вони мене пропустять, бо я віддам їм своє тіло за платню”. Я хотіла піти для того, щоб, - пробач мене, мій отче, - біля мене було багато людей, готових до похоті. Я казала тобі, отче Зосимо, щоб ти не примушував мене розповідати про мою ганьбу. Бог свідок, я боюся, що своїми словами я оскверню навіть повітря”. Зрошуючи землю сльозами, Зосима вигукнув: - Говори, мати моя, говори! Продовжуй свою повчальну повість!

“Юнак, який зустрівся, - продовжувала вона, - почувши мою безсоромну мову, засміявся і відійшов геть. Я, кинувши прялицю, що була при мені, поспішила до моря. Оглянувши мандрівників, я помітила серед них чоловік десять або більше, які стояли на березі; вони були молоді і, здавалося, підходили до мого жадання. Інші вже піднялися на корабель.

За звичаєм, я безсоромно підбігла до тих, що стояли, і сказала: “Візьміть і мене з собою, я буду вам догоджати”. Вони засміялися на ці і подібні слова і, бачачи мене безсоромною, узяли з собою на корабель, і ми відпливли. Як тобі, людино Божа, сказати, що було далі? Який язик, який слух витримає розповідь про ганебні справи, які я звершила на кораблі під час путі: я змушувала до гріха навіть проти волі, і не було ганебних справ, яким би я не навчала. Повір, отче, я жахаюся, як тільки море перенесло таку розпусту, як не розверзлася земля і не занурила мене живою в пекло після спокушення багатьох людей! Але я думаю, що Бог чекав мого покаяння, не бажаючи смерті грішника, і з довготерпінням ждав навернення.

З такими почуттями прибула я до Єрусалима і протягом усіх днів до свята чинила як і раніше, і навіть гірше. Я не тільки не задовольнялася юнаками, що були зі мною на кораблі, але й збирала на розпусту ще й місцевих жителів і мандрівників. Нарешті настало свято Воздвиження Чесного Хреста, і я, як і раніше, пішла спокушати юнаків. Побачивши, що рано-вранці всі, один за одним, йдуть до церкви, пішла за ними і я, увійшла зі всіма в притвор, і коли настала година святого Воздвиження Чесного Хреста Господнього, я спробувала з народом пройти в церкву. Але як я не прагнула протиснутися, народ мене відсторонював. Нарешті з великими труднощами наблизилася до дверей церкви і я, окаянна. Всі безперешкодно входили в церкву, а мене не допускала якась Божественна сила. Я знову спробувала увійти, і знову була відсторонена, і залишилася одна в притворі. Вважаючи, що це відбувається через мою жіночу слабкість, я змішалася з новим натовпом, але старання моє виявилося марним; моя грішна нога вже торкалася порога, але церква приймала всіх безперешкодно, тільки мене одну, окаянну, вона не допускала; неначе навмисно приставлена численна військова варта, невідома сила затримувала мене – і ось я знову опинилася у притворі. Так три-чотири рази я напружувала сили, але не мала успіху. Від безсилля я не могла більше входити в натовп тих, хто заходив до церкви, все тіло моє боліло від тисняви і давки. Зневірившись, я з соромом відступила і стала в кутку притвору. Опам’ятавшись, я подумала, яка провина не дозволяє мені бачити Животворче древо Хреста Господнього. Світло спасенного розуму, правда Божа, що освітлює душевні очі, торкнулася мого серця і вказала, що мерзота діл моїх забороняє мені увійти до церкви. Тоді я стала гірко плакати, ридаючи і зітхаючи від глибини серця.

Так я плакала, стоячи в притворі. Підвівши погляд, я побачила на стіні ікону Пресвятої Богородиці і, звернувши до неї тілесні і душевні очі, мовила:

- О Владичице, Діво, Що народила Бога плоттю! Я знаю, глибоко знаю, що немає честі Тобі і похвали, коли я , нечиста і скверна, дивлюся на Твоє лице Приснодіви, чистої тілом і душею. Справедливо, якщо Твоя невинна чистота погребує і зненавидить мене блудницю. Але я чула, що народжений Тобою Бог для того і втілився, щоб закликати грішників до покаяння. Прийди ж до мене, залишеної всіма, на допомогу! Повели, щоб мені не забороняли ввійти до церкви, дай мені побачити Чесне Древо, на якому плоттю був розіп’ятий народжений Тобою, Який пролив святу кров Свою за визволення грішників і мене. Повели, Владичице, щоб і для мене, недостойної, відкрилися двері церкви для поклоніння Божественному Хресту! Будь моєю вірною поручителькою перед Сином Твоїм, у тому, що я більше не оскверню свого тіла нечистотою блуду, але, споглянувши на Хресне Древо, відречуся від світу та його спокус і піду туди, куди поведеш мене Ти, Поручителька мого спасіння.

Так я сказала. Підбадьорена вірою і переконанням у милосердя Богородиці, я, неначе за чиїмось спонуканням, рушила з того місця, де молилася, і змішалася з натовпом тих, хто входив у церкву. Тепер ніхто мене не відштовхував і не заважав дійти до дверей церкви. Страх і жах напали на мене, я вся тремтіла. Дійшовши до дверей, які раніше були для мене зачиненими, я без великих зусиль увійшла всередину святої церкви і сподобилася бачити Животворче Древо, пізнала таємниці Божі, зрозуміла, що Бог не відкине того, хто кається. Впавши на землю, я поклонилася Чесному Хресту і поцілувала його з тремтінням. Потім вийшла з церкви, підійшла до образа моєї Поручительки – Богородиці і, схиливши коліна перед її святою іконою, так молилася:

- О Присноблаженна Діво, Владичице Богородице, не погребуй моєю молитвою, Ти на мені показала Своє велике чоловіколюбство. Я бачила славу Господню, блудна і недостойна бачити її! Слава Богу, Який ради Тебе приймає покаяння грішних! Ось все, що я грішна можу помислити і сказати словами. Тепер, Владичице, час виконати те, що я обіцяла, закликаючи Тебе бути Поручителькою: навчи мене, яка буде Твоя воля, і навчи, як завершити порятунок на шляху покаяння.

Після цих слів я почула, неначе здалеку, голос:

- Якщо перейдеш через Йордан, то знайдеш собі повне заспокоєння.

Вислухавши ці слова з упевненістю, що вони звернені до мене, я зі сльозами вигукнула, дивлячись на ікону Богородиці:

- Владичице, Владичице Богородице, не залиш мене!

З цими словами я вийшла з церковного притвору і швидко пішла вперед.

Дорогою хтось дав мені три монети зі словами:

- Візьми це, матінко.

Я взяла монети, купила три хлібини і запитала продавця, де дорога до Йордану. Дізнавшись, які ворота ведуть у той бік, я швидко пішла, проливаючи сльози. Так я провела весь день йдучи, питаючи дорогу у зустрічних, і до третьої години того дня, коли сподобилася побачити святий Хрест Христа, вже при заході сонця, я дійшла до церкви святого Іоанна Хрестителя біля річки Йордан. Помолившись у церкві, я зійшла до Йордану і омила собі водою цієї святої річки руки і обличчя. Повернувшись у церкву, я причастилася Пречистих і Животворчих Таїн Христових. Потім я з’їла половину одного хліба, випила води з Йордану і заснула на землі. Рано-вранці, знайшовши невеликий човен, я переправилася на інший берег і знову звернулася до своєї Керівниці-Богородиці з молитвою, як їй буде благовгодно наставити мене. Так я віддалилася в пустелю, де і поневіряюся до цього дня, чекаючи спасіння, яке дасть мені Бог від душевних і тілесних страждань”.

Зосима запитав:

- Скільки ж років, господине, минуло, як ти поселилася в цій пустелі?

- Я думаю, - відповіла вона, - пройшло 47 років, як я залишила святе місто.

- Що ж, - запитав Зосима, - ти знаходиш собі для їжі?

- Перейшовши Йордан, - сказала свята, - я мала два з половиною хліби; вони помалу висохли і ніби окам’яніли, і я споживала потроху декілька років.

- Як ти могла благополучно прожити стільки часу, і ніяка спокуса не схвилювала тебе?

- Я боюся відповідати на твоє запитання, отче Зосимо: коли я згадуватиму про ті біди, яких я зазнала від думок, котрі мучили мене, я боюся, що вони знову оволодіють мною.

- Господине, - сказав Зосима, - нічого не пропускай у своїй розповіді, - я тому і запитав тебе, щоб знати всі подробиці твого життя.

Тоді вона сказала:

- Повір мені, отче Зосимо, що сімнадцять років прожила я в цій пустелі, борючись зі своїми безумними пристрастями, як з лютими звірами. Коли я споживала їжу, я мріяла про м’ясо і вино, які їла в Єгипті; мені так хотілося випити улюбленого мого вина. Будучи в світі, я багато пила вина, а тут не мала навіть води; я знемагала від спраги і страшенно мучилася. Іноді у мене було прикре бажання співати блудні пісні, до яких я звикла. Тоді я проливала сльози, била себе в груди і згадувала обітниці, які давала при відході до пустелі. Я ставала думкою перед іконою Поручительки моєї, Пречистої Богородиці, і з плачем благала відігнати від мене думки, що хвилювали мою душу. Довго я так плакала, і нарешті ніби світло розливалося навколо мене, і я заспокоювалася. Як признатися мені, отче, в блудних жаданнях, що охоплювали мене? Пробач, отче. Вогонь пристрасті спалахував у мені і обпалював мене, примушуючи до похоті. Коли на мене находила така спокуса, то я падала на землю і обливалася сльозами, уявляючи собі, що переді мною стоїть Сама моя Поручителька, засуджує мій злочин і погрожує за нього тяжкими муками. Лежачи на землі, я не вставала день і ніч, поки те світло не осяювало мене і не відганяло мої бентежні думки. Тоді я зводила очі до Поручительки своєї, палко благаючи допомоги моїм стражданням у пустелі – і справді, Вона надавала мені допомогу і керівництво в покаянні. Так провела я сімнадцять літ у постійних муках. А після, і донині, Богородиця у всьому – моя Помічниця і Керівниця.

Тоді Зосима запитав:

- Чи не було тобі потреби в їжі та в одязі?

Свята відповіла:

- Закінчивши хліби, через сімнадцять років, я годувалася рослинами; одяг, який був на мені під час переходу через Йордан, зітлів від старості, і я багато страждала, знемагаючи влітку від спеки, трусячись взимку від холоду; отже багато разів я, як бездиханна, падала на землю і довго лежала так, зазнаючи численних тілесних і душевних страждань. Але з того часу і до сьогодні сила Божа у всьому перетворила мою грішну душу і моє смиренне тіло, і я тільки згадую про колишні нестачі, знаходячи для себе невичерпну їжу в надії на спасіння: годуюся і покриваюся я всесильним Словом Божим “бо не хлібом одним житиме людина!” (Мф. 4, 4). І ті, хто скинув з себе гріховний одяг, не мають притулку, ховаючись серед кам’яних розколин (Іов. 24, 8; Євр. 11, 38).

Почувши, що свята згадує слова Священного Писання з Мойсея, пророків і Псалтиря, Зосима запитав, чи не вивчала вона псалми й інші книги.

- Не думай, - відповіла вона з посмішкою, - що я з часу мого переходу через Йордан бачила яку-небудь людину, окрім тебе: навіть жодного звіра і тварини я не бачила. І по книгах я ніколи не вчилася, не чула ніколи з чиїхось вуст читання або спів, але Слово Боже скрізь і завжди просвічує розум і проникає навіть до мене, невідомої світу. Але заклинаю тебе втіленням Слова Божого: молися за мене, блудницю.

Так вона сказала. Старець кинувся до її ніг зі сльозами і вигукнув:

- Благословенний Бог, що творить великі і страшні, дивні і славні діла, яким немає числа! Благословенний Бог, що показав мені, як Він нагороджує тих, хто боїться Його! Воістину, Ти, Господи, не залишаєш тих, що прогнуть Тебе!

Свята не допустила старця поклонитися їй і сказала:

- Заклинаю тебе, святий отче, Ісусом Христом, Богом Спасителем нашим, нікому не розповідай, що ти чув від мене, поки Бог не візьме мене від землі, а зараз йди з миром; через рік ти знову побачиш мене, якщо нас збереже благодать Божа. Але зроби ради Бога те, про що тебе я попрошу: постячись наступного року, не переходь через Йордан, як ви звичайно робите в монастирі.

Здивувався Зосима, що вона говорить і про монастирський устав, і нічого не міг промовити, як тільки:

- Слава Богу, Який нагороджує тих, що люблять Його!

- То ти, святий отче, - продовжувала вона, - залишся в монастирі, як я кажу тобі, тому що ти не зможеш вийти, якщо й захочеш; у святий і Великий четвер, у день Тайної Христової вечері, візьми в святий, належний для цього сосуд, животворчого Тіла і Крові, принеси до мирського селища на тому березі Йордану і почекай мене, щоб мені причаститися Животворчих Дарів: адже з тих пір, як я причастилася перед переходом через Йордан у церкві Іоанна Предтечі, до цього дня я не споживала святих Дарів. Тепер я до цього прагну всім серцем, і ти не забудь мого благання та неодмінно принеси мені Животворчі і Божественні Тайни в той час, коли Господь Своїх учеників зробив учасниками Своєї Божественної вечері. Іоанну, ігумену монастиря, де ти живеш, скажи: пильнуй за собою і своєю братією, багато в чому вам треба виправитися, - але скажи це не тепер, а коли Бог наставить тебе.

Після цих слів вона знову попросила старця молитися за неї і віддалилася в глиб пустелі.

Зосима, поклонившись до землі і поцілувавши у славу Божу місце, де стояли її стопи, пішов у зворотному напрямку, хвалячи і благословляючи Христа Бога нашого.

Пройшовши пустелю, він досяг монастиря того дня, коли звичайно поверталися браття, які жили там. Про те, що бачив, він промовчав, не сміючи розповісти, але в душі благав Бога дати йому можливість ще раз побачити дороге обличчя подвижниці. Зі скорботою він жалкував, як довго тягнеться рік, і хотів, щоб цей час промайнув, як один день.

Минув рік. Коли настав перший тиждень Великого посту, то вся братія за звичаєм і монастирським уставом, помолившись, зі співом вийшла в пустелю. Тільки Зосима, який страждав на тяжку недугу, змушений був залишитися в монастирі. Тоді пригадав він слова святої : “Тобі неможливо буде піти, якщо й захочеш!” Невдовзі видужавши від хвороби, Зосима залишився в монастирі. Коли ж повернулися браття і наблизився день Тайної вечері , старець зробив усе, сказане йому: поклав у малу чашу Пречистого Тіла і Крові Христа Бога нашого, потім, узявши в кошик декілька сушених смокв, фініків і трохи вимоченої у воді пшениці, пізно ввечері вийшов із монастиря і сів на березі Йордану, чекаючи приходу преподобної. Свята довго не з’являлася, але Зосима, не заплющуючи очей, невпинно вдивлявся у напрямку пустелі, чекаючи побачити те, чого так сильно бажав. “Можливо, - думав старець, - я недостойний, щоб вона прийшла до мене, або вона вже приходила раніше і, не знайшовши мене, повернулася назад”. Від таких думок він розплакався, зітхнув і, підвівши очі до неба, став молитися: “Не позбав, Владико, знову побачити те лице, яке сподобив мене бачити! Не дай мені піти звідси незаспокоєним, під тягарем гріхів, що викривають мене!”

Тут йому на думку спало інше: “Якщо вона і підійде до Йордану, а човна немає, як вона переправиться і прийде до мене, недостойного? Горе мені, грішному, горе! Хто позбавив мене щастя бачити її?”

Так думав старець, а преподобна вже підійшла до річки. Побачивши її, Зосима з радістю встав і подякував Богові. Його ще мучила думка, що вона не може перейти Йордан, коли він побачив, що свята, осяяна блиском місяця, перехрестила хресним знаменням річку, спустилася з берега на воду і пішла до нього по воді, як по твердій землі. Бачачи це, здивований Зосима хотів їй поклонитися, але свята, ще йдучи по воді, противилася цьому і вигукнула: “Що ти робиш? Адже ти священик і несеш Божественні Тайни!” Старець послухався її слів, а свята, вийшовши на берег, попросила у нього благословення. Охоплений страхом від чудесного видіння, він вигукнув: “Воістину Бог виконує Свою обітницю уподібнити Собі тих, хто спасається в міру сил своїх! Слава Тобі, Христе Боже наш, що показав мені через рабу Свою, який я ще далекий від досконалості!”

Потім свята попросила прочитати Символ віри і молитву Господню. Після закінчення молитви вона причастилася Пречистих і Животворчих Христових Таїн і за чернечим звичаєм поцілувала старця, після чого зітхнула і зі сльозами вигукнула:

- Нині відпускаєш рабу Твою, Владико, за словом Твоїм з миром, бо побачили очі мої спасіння Твоє (Лк. 2, 29 - 30).

Потім, звернувшись до Зосими, свята сказала:

- Благаю тебе, отче, не відмов виконати ще одне моє бажання: тепер іди в свій монастир, а наступного року приходь до того ж струмка, де ти раніше розмовляв зі мною; приходь ради Бога, і знову побачиш мене: так хоче Бог.

- Якби було можливо, - відповів їй святий старець, - я бажав би завжди ходити за тобою і бачити твоє світле лице. Але прошу тебе, виконай моє бажання: скуштуй трохи їжі, яку я приніс.

Тут він показав, що приніс у кошику. Свята доторкнулася пальцями до пшениці, взяла три зернини і, піднісши їх до вуст,сказала:

- Цього досить: благодать їжі духовної, що зберігає душу неоскверненою, наситить мене. Знову прошу тебе, святий отче, молися за мене Господу, згадуючи моє окаянство.

Старець поклонився їй до землі і просив її молитов за Церкву, за царів і за нього самого. Після цього слізного прохання він попрощався з нею, ридаючи і не сміючи далі утримувати її. Якби і хотів – він не мав сили зупинити її. Свята знову осінила хресним знаменням Йордан і, як і раніше, перейшла як по сухому через річку. А старець повернувся в монастир, схвильований і радістю і страхом; він докоряв собі в тому, що не дізнався імені преподобної, але сподівався дізнатися це наступного року.

Минув ще рік. Зосима знову пішов у пустелю, виконуючи монастирський звичай, і попрямував до того місця, де мав чудесне видіння. Він пройшов усю пустелю, за деякими ознакам впізнав знайоме місце і став уважно вдивлятися по боках, як досвідчений мисливець, який шукає багатої здобичі. Однак він не побачив нікого, хто б наближався до нього. Заливаючись сльозами, він звів очі до неба і став молитися: “Господи, покажи мені Свій скарб, який ніким не викрадається, прихований Тобою в пустелі, покажи мені святу праведницю, цього ангела у плоті, з якою не достойний порівнятися весь світ!”

Промовляючи молитву, старець досяг місця, де протікав струмок, і, ставши на березі, побачив на сході преподобну, яка лежала мертвою; руки у неї були складені, як годиться лежачим у гробі, обличчя повернене на схід. Він наблизився до неї і, припавши до її ніг, благоговійно поцілував і окропив їх своїми сльозами. Довго він плакав; потім, прочитавши потрібні на похованні псалми і молитви, він став думати, чи можна хоронити тіло преподобної, чи буде їй це угодно. Тут він побачив біля голови блаженної напис, накреслений на землі: “Поховай, авво Зосимо, на цьому місці тіло смиренної Марії, віддай прах праху. Моли Бога за мене, що померла в місяць по-єгипетськи фармуфій, по-римськи квітень, у перший день, у ніч спасенних Страстей Христових, після причастя Божественних Таїн”.

Прочитавши напис, старець спочатку подумав, хто міг це накреслити: свята, як вона сама розповідала, не вміла писати. Але він дуже зрадів, коли довідався ім’я преподобної. Крім того, він узнав, що свята, причастившись на березі Йордану, за одну годину досягла місця своєї кончини, куди він йшов протягом двадцяти днів тяжкого шляху, і негайно віддала душу Богові.

“Тепер, - подумав Зосима, - треба виконати повеління святої, але як мені, окаянному, викопати яму без жодного знаряддя в руках?”

Тут він побачив біля себе кинутий в пустелі сучок дерева, узяв його і почав копати. Однак суха земля не піддавалася зусиллям старця, він обливався потом, але не міг нічого зробити. Гірко зітхнув він з глибини душі. Раптом, піднявши очі, він побачив величезного лева, що стояв біля тіла преподобної і лизав її ноги. Побачивши звіра, старець налякався, тим більше, що він пригадав слова святої, що вона ніколи не бачила звірів. Він осінив себе хресним знаменням, певний, що сила покійної святої охоронить його. Лев став тихо наближатися до старця, ласкаво, ніби з любов’ю, дивлячись на нього. Тоді Зосима сказав звіру: “Велика подвижниця повеліла мені поховати її тіло, але я старий і не можу викопати могили; немає у мене і знаряддя для копання, а монастир далеко і не можу швидко принести його звідти. Викопай же ти кігтями своїми могилу, і я поховаю тіло преподобної”.

Лев неначе зрозумів ці слова і передніми лапами викопав яму, достатню для поховання. Старець знову омочив сльозами ноги преподобної, просячи її молитов за весь світ, і покрив її тіло землею. Свята була майже голою – старий, порваний одяг, який їй кинув Зосима при першій зустрічі, ледве прикривав її тіло. Потім обидва віддалилися: лев, тихий, як ягня, у глиб пустелі, а Зосима – в свій монастир, благословляючи і прославляючи Христа, Бога нашого.

Прийшовши в монастир, він, нічого не приховуючи про те, що бачив і чув, розповів усім ченцям про преподобну Марію. Всі дивувалися величі Божій і вирішили зі страхом, вірою і любов’ю шанувати пам’ять преподобної і святкувати день її кончини.

Ігумен Іоанн, як про те казала ще преподобна Марія авві Зосимі, знайшов деякі недоладності в монастирі й усунув їх з Божою допомогою. А святий Зосима після довгого, майже в сто років, життя закінчив своє земне існування і перейшов у вічне життя до Бога. Розповідь його про преподобну Марію ченці того монастиря усно передавали для загального повчання один одному, але письмово не викладали про подвиги святої.

А я, - додає святий Софроній, - почувши розповідь, записав її. Не знаю, можливо, хто-небудь інший, краще обізнаний, вже написав житіє преподобної, але і я, наскільки міг, записав усе, висловлюючи одну істину. Бог, що творить дивні чудеса і щедро обдаровує тих, хто вдається до Нього з вірою, нехай нагородить тих, хто шукає собі повчання в цій повісті, хто слухає, читає і хто потурбувався записати її, і нехай подасть їм долю блаженної Марії разом зі всіма, хто коли-небудь догодив Богові своїми благочестивими думками і трудами.

Віддамо ж і ми славу Богові, Царю вічному, і нехай подасть Він нам Свою милість у День Судний ради Ісуса Христа, Господа нашого, Якому належить всяка слава, честь, держава і поклоніння з Отцем і Пресвятим і Животворчим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.