"Ось джерело, облаштуй його, криницю зроби - і воно вдарить на повну силу.

Зроби витоку і купальню восьмигранну, щоб праворуч люди входили, а ліворуч виходили. Ми будемо прибувати сюди до купальні, як люди купатимуться."

Свята Трійця

Проповідь на Євангельське зачало 29-ї неділі після П’ятдесятниці. Про зцілення десяти прокажених

Проповідь на Євангельське зачало 29-ї неділі після П’ятдесятниці. Про зцілення десяти прокажених

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

В Євангелії дуже часто зустрічаються згадки щодо прокази – цього страшного лиха Сходу. Нині ви чули євангельське оповідання про чудесне зцілення Господом Ісусом Христом десяти прокажених. Важко уявити собі весь жах становища прокаженого – ті фі­зич­ні та моральні страждання, на які приречений він хворобою і від яких не буде іншого рятунку, крім смерті.

Зважаючи на заразні властивості прокази, давні закони передбачали сувору постанову, з метою відділення хворих від здорових, – постанову, кот­ра всім тягарем падала на самих нещасних прокажених. Їм не дозволялося жити в межах міст і сіл, а також під страхом смерті заборонялося стикатися зі здоровими людьми. Жалюгідні, всіма знехтувані, вони тинялися попід людськими поселеннями і вселяли в усіх жах своїм наближенням. Не маючи за собою жодної провини або злочину, вони перебували ніби поза законом, і кожен зустрічний міг убити їх цілком безкарно, коли б вони насмілилися підійти до нього ближче дозволеної відстані. Крім фізичних страждань, вони змушені були терпіти ще й тяжку моральну муку, яка зав­давала їм страждання більшого, ніж сама хвороба.

Одного разу, коли Ісус Христос входив до якогось селища, як про те оповідається в нинішньому євангельському читанні, Його зустріла ціла група таких вигнанців-страдників. Їх було десять чоловік. Побачивши зда­леку Христа, вони (очевидно, начувшись про Його чудеса, слава про які гриміла по всій Палестині) оживилися радісним сподіванням на поміч Боже­ственного Чудотворця. Не наважуючись підійти до Нього близько, вони зу­пинилися віддалік і стали голосно кричати: “Ісусе, Наставнику, помилуй нас!” Напевно, глибока й щира віра цих нещасних людей та їхній настійливий благальний крик досягнули не лише слуху, а й серця Христа. Люди від них відмовились, але не відмовився Бог. “Підіть покажіться свя­щеникам”, – сказав їм Господь. Що це означає? Навіщо Він послав їх до священиків? За законом Мойсея, священикам належало право медичного огляду, згідно з результатами якого ті, хто захворів на проказу, відокремлювалися від здорових і виганялися з поселень. Деякі, що за сприятливих умов одужували, знову приймалися до громади. Таким чином, веління Господа піти й показатися священикам було рівно­значним прямому зціленню. Ви тепер здорові, наче сказав Христос, тепер підіть покажіться священикам, щоб не порушувати вимог закону. “І коли вони йшли, очисти­лися”. Чи можна людськими словами передати радість і щастя недавніх страдників?

Подивіться тепер, які неоднакові люди і як вони змінюються у щасті! Спільне горе згуртувало цих десятьох страдників, об’єднаних одними дум­ками, сподіваннями й вірою. Разом вони бідують, разом страждають і опла­кують свою нещасну долю, разом оживляються надією, побачивши Христа. Нарешті, разом і з однаковим радісним почуттям поспішають вони до священиків. Та на цьому й закінчується їхня зворуш­лива єдність. Як тільки чудесним чином залишила їх хвороба, так одра­зу ж виявилася розбіжність у вчинках недавніх товаришів по нещастю. Дев’ятеро з них пішли далі, і лише один, саме самарянин, а не правовірні юдеї, за велінням вдячного серця повернувся назад до свого Благодійника – Христа і, припавши до Його ніг, із сльозами радості дякував Йому за вияв­лену до нього милість. “Чи не десять очистилися? Де ж дев’ять?” – запитав Господь з явним докором, наче звертаючись до відсутніх. “Чому вони не повернулися віддати славу Богові, тільки іноплемінник цей?” Втім, вони самі покарали себе за свою невдячність. Вони втратили милість, яка дісталася лише одному самарянинові. “Встань, іди; віра твоя спасла тебе”, – звернувся до нього Господь, очищаючи його таким чином і від гріхів, які погибельніші від усякої прокази.

Чим пояснити такий невдячний і низький вчинок тих зцілених? Адже не могли вони так швидко забути благодіяння, котре щойно одержали, та свого Благодій­ника, від Якого вони ще не встигли далеко відійти. Та невже ні серце, ні совість не підказали їм необхідність виконання цього природного обов’язку вдячності, якому підкоряються навіть безсловесні тварини?

Подивіться, як домашні тварини і навіть хижі звірі прив’язуються до того, хто їх годує або допомагає в біді чи небезпеці. Як приклад, можна навести один надзвичай­ний випадок, описаний у житії преподобного Герасима. Цей святий ста­рець, йдучи якось через Йорданську пустелю, зустрів лева, який заскалив собі лапу, що встигла вже опухнути й загноїтися. Лев жалібно стогнав і, дивлячись на подвижника, начеб­то благав його про допомогу. Угодник Бо­жий, спів­чуваючи, без страху підійшов до хворого звіра, вийняв скабку, що мучила його, обмив і перев’язав рушни­ком рану. Закінчивши перев’язку, преподобний Герасим пішов до свого монастиря. Та лев не хотів розлу­ча­тися зі своїм благодійником і покірно йшов слідом за старцем. П’ять років прожив лев у обителі преподобного Герасима, виконував там обов’язки сторожа і навіть певний час возив воду до монастиря замість віслюка, вкраденого якимось перехожим. Після смерті старця лев засуму­вав і скоро помер на його могилі.

Хіба цей лев не вдячніший за багатьох людей, хоча б тих самих дев’ятьох зцілених прокажених, які не знайшли за потрібне висловити звичайну подяку Христу, Який зцілив їх! Здається, краще було б їм залишитися хворими: нещастя діяло на них, очевидно, благотворніше, ніж щастя, яке сп’янило їх до забуття прямого обов’язку совісті. Та облишимо невдячних дев’ятьох зцілених прокажених і запитаємо себе: чи не схожі ми на них? І коли ми будемо щирими й безпристрасними до себе, то муситимемо зізнатися, що ми часто поводимося не краще від них.

Хіба ми не оточені з усіх боків незліченними милостями та благодіяннями Божими? Подивіться навколо себе, зверніться до свого минулого, подумай­те про майбутнє – хіба не все від початку до кінця, від великого до малого даровано Богом для нашого блага і ще більше обіцяно у блаженній вічності? На жаль, ми починаємо цінувати всі блага тільки тоді, коли втра­чаємо їх.

Візьміть для прикладу що завгодно. Ну от хоч би очі. Чи цінуємо ми цей ніжний орган, який, наче дзеркало, відбиває весь видимий нами світ і служить для нас джерелом незліченних утіх? Зовсім не цінуємо! Ми корис­туємося своїми очима, навіть не помічаючи того, що володіємо дорогоцінним даром, котрий не можна проміняти ні на які мільйони. Та уявіть собі, що ви втратили їх, і світ Божий навіки поринув у безпросвітний морок. Тільки тоді людина зрозуміє, яке щастя бути зрячою, і дивувати­меться й жалкуватиме, що не розуміла цього раніше. Те саме можна сказа­ти і про все інше: слух, руки, ноги та взагалі здоров’я, а ще більше – саме життя, і ви скажете, що кожен з нас – найщасливіша люди­на, хоч і без зайвого багатства. А хто ж нам дав, підтримує і зберігає всі ці скарби, як не Єдиний Бог – Творець світу й людини.

Не говоримо вже про ще більшу благодійність, явлену нам через нашого Спасителя Ісуса Христа, який визволив нас від гріхів і смерті. Чи вистачить усього нашого життя, щоб достойно дякувати Богові за всі Його незліченні милості? Немає жодної миті в нашому житті, коли ми не відчували б себе в повній залежності від Бога, “ми Ним живемо, і рухаємось, і існуємо’’ (Діян. 17, 28), – говорить апостол Павло. А народна мудрість переінакшила те саме по-своєму: “Без Бога ні до порога”. Щоб відчувати і розуміти Провидіння Боже в загальносвітовому устрої, в кожному нашому подиху, треба мати вдумливість і спостережливість, чим володіє далеко не кожний. Проте бувають випадки критичні, коли благодійна Рука Божа виявляє себе чітко і ясно, та ми й тут не помічаємо і вперто твердимо, що це – сліпе щастя чи випадковість.

От, наприклад, людина тяжко захворіла. Ні лікарі, ні ліки їй не допомагають. У таких загрозливих для життя випадках почуття віри в нас помітно оживає. Хворий починає ревно молитися; кличе Бога на допо­могу. Через деякий час він одужує. Але з одужанням його релігійний настрій помітно падає. Він уже починає дивитися на перебіг своєї хвороби іншими очима. Йому здається, що він одужав завдяки цілком природним причинам, що тут немає нічого особливого. Усе пояс­нюється тим, що випадково знайшовся добрий лікар, який випадково прописав потрібні ліки тощо. Усе випадково й випадково. А думка про Бога, про Його милість відступає все далі й далі і нарешті зов­сім зникає. Так людина забуває, а, може, й не вважає за потрібне подякувати Тому, Кому зобов’язана життям.

Це тільки один з тисяч прикладів, які у найрізноманітніших варіантах виявляються в житті. Випадком пояснюють тоді, коли лихо вже минуло, а коли воно висіло над головою, подумки повторю­вали: “Господи, помилуй! Господи, помилуй і спаси!” Хіба це не ті самі прокажені, що в розпачі кричали: ’Ісусе, Наставнику, помилуй нас!” – а потім навіть не визнали за потрібне висловити Йому подяку.

Невдячність навіть у наших суто людських стосунках вважається чи­мось низьким, ганебним і неприємним. Ми втрачаємо до невдячної людини будь-яку повагу. То чому ж ми не складаємо подяку Богові за Його великі благодіяння, за все – за радісне життя і за скорботу? Тож коли на літургії ми чуємо виголос священика: “Дякуємо Господеві!” – чи усвідомлюємо ми, який це великий заклик? Чи знаходить він відгук у нашому суєтному серці?

Одумаємося ж, браття й сестри, і підемо слідом за вдячним самарянином, і в думках припадімо до ніг Христових, складаючи Йому хвалу і подяку за всі Його милості до нас, грішних. До цього закликає нас і апостол Павло, говорячи: “За все дякуйте Богові”.

Амінь!

СВЯТІЙШИЙ ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТ