"Ось джерело, облаштуй його, криницю зроби - і воно вдарить на повну силу.

Зроби витоку і купальню восьмигранну, щоб праворуч люди входили, а ліворуч виходили. Ми будемо прибувати сюди до купальні, як люди купатимуться."

Свята Трійця

Проповідь на Євангельське зачало 25-ї неділі після П'ятидесятниці. Про милосердного самарянина як приклад людинолюбства

propovid-na-evangelske-zachalo-25-ji-nedili-pislya-p-yatidesyatnitsi-pro-miloserdnogo-samaryanina-yak-priklad-lyudinolyubstva

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Притча про милосердного самарянина була сказана Господом на пояс­нення одному законникові, який не розумів, що йому слід робити, щоб ус­падкувати вічне життя. На закінчення притчі Господь дав йому настанову: “Йди і ти роби так само”. Ця настанова звернена до всьо­го християнського світу і до кожного християнина зокрема. Питання про сенс життя, про спасіння, про вічне життя і зараз непокоїть багатьох. Гранично ясну відповідь на це питання, яке хвилює людину, дав Ісус Христос. Він однаково ставився до всіх, хто дорожить своїм спасінням, для кого пи­тання про вічне життя не є лише звичайною цікавістю.

Милосердний самарянин являє нам зразок, який ми, за велінням Божим, повинні наслідувати. Що ж він зробив такого особливого, надзвичай­ного, що Сам Господь поставив його за приклад людинолюбства? Та нічого особливого. Він зробив тільки те, що підказували йому серце і совість, зро­бив просто і природно, за одним порухом співчуття. Просто і природно це виходить лише у тих, хто має добре серце і чисту совість.

Самарянин їхав шляхом, що вів з Єрихона до Єрусалима, і випадково наштовхнувся на видовище, досить звичне на той час на цій глухій і пустельній дорозі. При дорозі лежав невідомий чоловік, пограбований розбійниками і побитий мало не до смерті. Самарянин, скорившись порухові серця, ні хвилини не вагався, як йому чинити. Підійшовши до нещасного, він перев’язав його рани, потім обережно посадив на свого осла і привіз до найближчого заїжджого двору. Самарянин попросив доглянути не­щасного, а наступного дня, збираючись у подальшу дорогу, дав господареві гроші з тим, щоб той потурбувався про хворого незнайомця. “Якщо ж цих грошей виявиться замало, і ти витратиш більше, – додав самарянин, – то я на зворотному шляху доплачу тобі”. Ось і весь простий, нехитрий подвиг, який здійснив співчутливий самарянин. А водночас яка чиста, не­бесна краса бачиться у цій притчі. У душі здіймається мимовільна і гли­бока симпатія до цього доброго чоловіка. Він, очевидно, і не гадав, що ро­бить щось велике, а у простоті серця робив те, що вважав за звичайний обо­в’язок совісті.

Справедливо сказав учитель Церкви III ст. Тертулліан, що душа людини – за природою християнка. Самарянин, не знаючи Євангелія, знайшов Євангеліє і прислухався до нього в тайниках свого серця. Йдучи за природним покли­ком серця, він виконав найвеличнішу заповідь, основний закон усього хри­стиянства, який виражається одним словом: любов. Самарянин зовсім не знав того нещасного чоловіка, якого знайшов на дорозі, і, зрозуміло, ніщо не заважало йому залишити того без будь-якої уваги і байдуже проминути лю­дину, як це зробили перед ним юдейський священик і левіт, як робить бага­то хто в сучасному світі. У такому разі він зберіг би час і гроші та уникнув би багатьох клопотів і турбот. Але він не зробив так, а поспішив допомогти страднику.

Це піднесене почуття любові до людини незнайо­­мої й чу­жої, вільне від будь-яких корисливих міркувань і рівне самопожертві, – ось у чому чарівна краса і велич його подвигу. Саме в цому й полягає істинний дух християнської любові.

Любов відома була і до Христа. Вона була потрібна і в Старому Завіті. Як закон серця любов завжди вважалася найвищою окрасою людини. Але така безмежна, самовіддана, всеосяжна любов, яку заповідав Христос Спаситель, – любов, яка всіх прощає і всім співчуває, яка благо ближнього цінує вище за власне і готова віддати за нього життя, – така любов є нове слово, нове одкровення, принесене звище Сином Божим.

“Заповідь нову даю вам, – говорить Господь, – щоб ви любили один одного” (Ін. 13, 34). До Христа на Землі панував закон: око за око і зуб за зуб (Вих. 21, 24). А Господь прийшов і приніс новий принцип життя: любов. Там, де немає любові, немає і християнства. У ній Самим Спасителем вказана відмінна ознака Його послідовників. “По тому знатимуть, що ви Мої ученики, як матимете любов між собою”, – сказав Він у Своїй прощальній бесіді.

Що дивного в тому, якщо ми любимо тих, хто близький до нас за спорідненістю або дружбою? Ця любов природна, притаманна всім людям. Вона сама в собі носить винагороду, бо оплачується взаємно. Але любити всіх без винятку, хто потребує нашої допомоги, близьких і далеких, добрих і злих, а тим більше – своїх ворогів, як заповідав нам Господь, – ось істинна, благодатна любов, до якої ми, християни, покликані і яка уподібнює нас Богові. Така любов вища за природні сили людини. Вона – властивість Божественна і є вірним показником присутності в душі благодаті Святого Духа.

Як же треба любити ближнього і в чому ця любов має виявлятися? “Полюби ближнього твого, як самого себе”. Ось ясна і всім зрозуміла відповідь Бога. Хто з нас не любить сам себе і бажає собі лиха? Ми прагнемо до щастя, шукаємо радощів і уникаємо страждань, – одне слово, турбує­мося про свій добробут. Чи не в цьому проходить усе наше життя від народження і до смерті? Будемо ж робити так само і стосовно інших людей, хоч і зовсім для нас чужих. Нехай їхнє щастя, їхні інтереси будуть для нас так само дорогі й близькі, як наші власні. У цьому полягає розв’язання жит­тєво важливого питання. Ми радіємо своїм удачам і тужимо, коли спіткає нас горе. Зуміймо також радіти чужій радості і співчувати чужому горю так, немов це стосується нас особисто. Ми ситі, вдягнені і взуті, не знаємо самотності й розуміємо, як тяжко терпіти ці злигодні. То увійдімо серцем у стан того, хто потребує допомоги; в думці поставмо себе на його місце і допоможемо йому так само, як допомагали б собі.

Ви знаєте з власного досвіду або бачили на прикладі своїх близьких, яких тяжких, часом нестерпних страждань завдають нам хвороби, і якщо вам трапиться захворіти, ви всією душею прагнете якомога швидше одужа­ти і застосовуєте для цього всі можливі засоби. Будемо ж ставитися так само до всякого чужого страждання; поспівчуваємо йому всім серцем і, якщо мож­на полегшити його, зробимо для цього все можливе.

Ми плачемо й тужимо, коли смерть забирає в нас дорогу і кохану люди­ну; так зрозуміймо ж серцем і розділімо горе чужих, коли побачимо їх біля домовини; помолімося разом з ними за померлого так само гаряче і щиро, як хотіли б ми, щоб після нашої смерті молилися за нас. Та хіба можна перерахувати всі випадки, де може і повинна виявлятися християнська лю­бов! Її нива безмежна і різноманітна, як різноманітні обставини людського життя. Не давайте тільки загрубіти серцю і не втрачайте совісті; пильнуйте її, як найбільшу святиню, а вона підкаже вам, що і як слід робити на вико­нання волі Божої.

Любов до ближніх навертає і до нас любов Божу, а без неї немає досту­пу в Царство Боже. Сама тільки віра без любові не врятує людину. Без любові віра мертва і, як пустий звук, пропадає безслідно. Суха, черства душа не здатна до співчуття ближнім, не знайде вона співчуття і до себе на суді Божому. На неї чекає там одна невблаганна суворість Божа. За словом ап. Якова, “немилостивий суд тому, хто не творив милості” (Як. 2,13).

Амінь!

СВЯТІЙШИЙ ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТ