"Ось джерело, облаштуй його, криницю зроби - і воно вдарить на повну силу.

Зроби витоку і купальню восьмигранну, щоб праворуч люди входили, а ліворуч виходили. Ми будемо прибувати сюди до купальні, як люди купатимуться."

Свята Трійця

Неділя П'ятнадцята після П'ятидесятниці. Слово про любов до Бога

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні євангельське читання говорить нам про ті стосунки, які повинні бути у нас, християн, з Богом. А яке насправді в багатьох з нас ставлення до Бога? Якщо добре вникнути в це питання, то відповідь на нього доведеться дати невтішну: ніяке. А західні так звані богослови багато писали навіть про смерть Бога, маючи на увазі насамперед те, що для людства Бог перестав існувати, що Він ніби вмер для нього. Для одних Бог помер, а в інших ставлення до Бога цілком байдуже. Ми мало думаємо про Бога. Ми мало Його відчуваємо. Ми живемо неначе поза Бо­гом, поза Його заповідями. Не в Нього шукаємо натхнення і допомоги. Не до Нього звернені наші почуття. І головна біда в нашому житті, основна причина занепаду духовно-морального життя людини полягає у тому, що ми не маємо з Богом особистих стосунків.

Особисте ставлення до Бога по­лягає в тому, щоб уміти уявити Його собі реально, як уявляли Його собі ті подвижники благочестя, які, не бачачи Його, бачили і, не чуючи Його, чули, на противагу тим сучасникам Христа, які й, бачачи Його, не бачили і, чуючи Його, не чули.

Християнство – це віра в те, що Ісус Христос є Син Божий. “Ви за кого Мене вважаєте?” – це було вирішальне питання, поставлене Ісусом перед Своїми учениками. “Ти є Христос, Син Бога Живого”, – відповів апостол Петро (Мф. 16,16). Тому для православного християнина Господь наш Ісус Христос є життєвим центром і джерелом духовної і твор­чої сили.

Ісус Христос нічого так наполегливо не вимагав від Своїх учеників, як безумовного єднання з Ним як з особистістю. Він велів іти слідом за Ним до крайньої межі, аж до несення кожним свого хреста. “Хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене” (Мф. 10, 38). З такою ж наполегливістю Він звичайно вимагав виконання волі Божої. Чого Ісус Христос добивався для Свого Небесного Отця, того самого Він вимагав і для Самого Себе. “Віруйте в Бога і в Мене віруйте” (Ін. 14, 1). Якщо Ісус Хри­стос говорить, що “перша і найбільша заповідь” – любити Бога усім серцем і всією душею, то в тому ж владному тоні Він говорить і про Себе: “Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене” (Мф. 10, 37; Лк. 14, 26).

Де і коли був в історії хтось, хто мав владу зобов’язувати своїх сучасників і навіть усе людство до такого самовіддання всього себе особи­сто Йому? У вимозі Ісуса Христа виявляється така самосвідомість, яка пе­ревершує всі людські межі. Ісус Христос не ставить Себе поряд з Богом, Він – Сам Бог. З цим грішній людині можна внутрішньо не погоджувати­ся, вагатися і навіть протестувати, але цю реальність неможли­во усунути, тому що вона є історичним фактом.

Якщо подивитися на життя Ісуса Христа в історії, тобто в зв’язку з попередньою проповіддю пророків і благовістям св. Іоана Хрестителя, то, насамперед, слід сказати, що воно не тільки перевершує їх, але непорівнянне з ними. “А ось тут Більший за Іону... А ось тут Більший за Соломона” (Мф. 12, 41-42), – свідчив Христос. Таким чином, найславніші пророки і старозавітні царі – менші за Ісуса Христа. “Блаженні очі, які бачать те, що ви бачите, – гово­рив Господь Своїм ученикам. – Бо, кажу вам, багато пророків і ца­рів бажали б бачити те, що ви бачите, та й не побачили, і чути, що ви чуєте, та й не почули” (Лк. 10, 23-24). Тут Ісус Христос ставить Свою діяльність не тільки у відносному, але і в абсолютному значенні вище від усієї попередньої діяльності пророків. Ця беззаперечна перевага проповіді Ісуса Христа ґрунтується на без­межному авторитеті Його власної особи. Він не посилається, як давні пророки, на особливі повноваження від Бога: “Так говорить Господь”. З уст Ісуса Христа ми не чуємо подібних поси­лань на Господа. Від Нього ми чуємо лише слова, які виражають Його влас­ну владу і силу. “Ви чули, що було сказано древнім: не вбивай, а хто уб’є, підлягає суду. Я ж кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду... Ви чули, що було сказано древнім: не чини перелюбу. А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5, 21-22; 27-28). Наведені слова Ісуса Христа свідчать про те, що Він усвідомлює Себе рівним і єдиним з Богом.

Таке ж враження сутнісної єдності з Богом справляють чудеса Ісуса Христа. Скільки б не ви­ступала упереджена критика проти чудес нашого Спасителя, неможливо заперечувати той факт, що не тільки Його послідовники перебували під найсильнішим враженням від Його чудес, але й найбільш озлоблені Його противники не заперечували того, що ніхто з людей не робив таких справ, які творив Ісус Христос. Свої чудеса Він тво­рив не так, як інші чудотворці. Для Його чудес характерна царствена упевненість. Немало чудес творили пророки: Ілля і Єлисей навіть во­скрешали мертвих (Див.: 1 Цар. 17, 19 і далі, 2 Цар. 4, 32 і далі, 4 Цар. 13, 21). Але всі ці діяння творилися через молитву, прикликанням Всемогутності Бо­жої. В чудесах Ісуса Христа ми бачимо інше. Він творив їх не в результаті молитви, зверненої до Бога, а силою Своєї власної могутності. Христос говорив, коли творив чудеса: “Хочу, очисться” (Мк. 1, 41); “дівчино, тобі кажу, встань” (Мк. 5,41); або: “тобі кажу: встань, візьми постіль твою та йди до дому твого” (Мк. 2, 11). Тут ми бачимо не повно­важення від Бога, а всемогутність Самого нашого Спасителя.

Наша думка зупиняється і німіє язик, коли ми усвідомлюємо, що в часи, доступні історичному пізнанню, жив Богочоловік, хлібом Якого було тво­рити волю Отця Небесного. Тільки цю волю Він шукав і любив у всі Свої як радісні, так і тяжкі дні. Він не ухилявся від неї ніколи, не затьмарив Себе щонайменшим проявом гріха, ніколи не мав потреби в покаянні. Навіть в останню годину Він не просив за Себе, а лише за інших. “Прости їм, Отче, бо вони не відають, що чинять!” Він перетворив усе Своє життя на молитву. Його серце палало любов’ю до людей: бідних, струджених і обтяжених гріхами. Він завжди йшов назустріч людському горю: зціляв хворих, повертав зір сліпим, воскрешав мертвих і прощав гріхи. І ця Людина сказала: “Я Син Божий! Я і Отець єдине”. Він усвідомлював Себе Творцем неба і землі, Спасителем світу і майбутнім Суддею всесвіту. Невже ми можемо не повірити Цій Людині?

Коли мова йде про олюднення Бога і про те, що Він дозволив розіпнути Себе на хресті (Флп. 2, 7-8), чи не може людський розум скоріше припустити, що людина помиляється, вірячи в це, ніж те, що Бог може самопринизитися до такого стану? Хто жахається цього богоприниження й вагається перед парадоксом (несумісністю й суперечністю) всемогутності, святості Бога і розп’яття Його на хресті, той уподібнює себе тим, про яких апостол Павло сказав, що проповідь про розп’ятого Христа – для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство (1 Кор. 1, 23).

І все ж, хіба людині з її обмеженими можливостями належить останнє слово у вирішенні цього питання з питань? І як можна розмірковувати про Бога, що Він може і чого не може? Чи не людиною створено логічне уявлен­ня про Божество? Хіба Божі помисли – наші думки? Хіба людська мудрість – не безумство перед Богом? А що, коли Бог хотів відкрити Себе Богом і показа­ти безмірність Своєї всемогутності і нескінченність Своєї любові саме та­ким чином, що з любові до нас став Людиною, і такою Людиною, Яка віддала себе на розп’яття? А що, коли Бог вимагає від людей саме віри у неймовірне? Якщо саме цією неймовірністю Його можливостей Він бажає скрушити людську гординю і підкорити нашу злу волю Своїй благій волі?

Бо ніде, ніколи і ні в кому на землі не проявилися так слава і всемогутність, святість і любов Божа, як в Ісусі Христі! Святе і Божественне світить нам у житті Господа нашого Ісуса Христа в такій повноті, з такою життєвою правдою і з такою переконливою ясністю, що ми повинні, подібно до Мойсея, закрити своє обличчя, щоб не осліпнути від світла, яке виходить від Христа. Усі святі, які дійсно стали для Нього близькими, які жили в Ньому і для яких Він був живий, – всі вони черпали в Ньому свою життєву силу й були блаженні цим. Вони спрямовували всі свої душевні сили на те, щоб розбудити в собі це почуття людської близькості до Христа Бога.

Скільки великих художників всіх часів намагались у своїх творіннях – іконах і картинах – втілити образ Богочоловіка, який одухотворяє людську душу. Лише в любові пізнається Бог. “Кожен, хто любить, народ­жений від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов” (1 Ін. 4, 7-8).

О Господи! Навчи нас любити Тебе так, як любили Тебе Твої щирі друзі-ученики. Сотвори так, щоб Твоя досконалість, Твоя принесена за нас жертва, Твої проповіді і Твої діла полонили наші душі, щоб ми прагнули споглядати Тебе, слухати Тебе, прославляти Тебе, нічого для себе від цього не чекаючи, і в цім служінні знаходили всю повноту життя і радості. Дай нам любити Тебе тією любов’ю, якою любили Тебе мученики і всі святі! Дай нам славити Тебе так, як славили вони! Дай нам, щоб Ти був нашим шляхом, істиною, життям, відрадою і втіхою.

Амінь!

СВЯТІЙШИЙ ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТ